Після побаченого я не розмовляв кілька місяців. Жорстка правда про війну
“День в день, ніч в ніч – один і той самий сон нав’язливий. Тактильний, із запахами… І я все відчував. Тобто я кожну ніч прокидався – в один той самий час, від одного й того самого сновидіння: коли на тобі розриває людину… Гар, кров, піт. Запах війни. Запах кишок. Коротше, запах людини ізсередини”. Це – розповідь українського добровольця, який живе з посттравматичним стресовим розладом. Йому снилося те, що він бачив насправді. Ці сни з’являються й досі. І вони “пахнуть”. Це мене вразило найбільше. Інформація про запахи міститься в пов’язаній зі спогадами й емоціями ділянці головного мозку людини. Тому це чуття чи не найбільш гостро й реально транслює пережите. Флешбеки. Спалахи пам’яті, під час яких людина переноситься з реальності в травматичну подію, вона не бачить і не чує нічого навколо, вона – знову на війні. Наша країна вже знайома з цим словом, на жаль. А що ми знаємо про те, як жити з тим, що волієш забути? Це інтерв’ю – суцільний спалах пам’яті. Із дуже поганими запахами й моторошними картинками. Ця відвертість потребує сховку з приватності – тому я не розкриваю імені й обличчя бійця. Йому 44 роки. У війську – з перших днів повномасштабного вторгнення. Кулеметник. Штурмовик. Командир відділення. Воював на Сумському, Харківському, Херсонському, Донецькому і Луганському напрямках. За час повномасштабної війни отримав вісім поранень. І “наповнився розірваними руками-ногами, розірваними людьми – уже нема куди далі сунути”. До лав війська він вступив 25 лютого 2022 року. Рівень його тодішньої підготовки – “міг зайти в тир постріляти”. Тепер же це – високопідготовлений боєць, що вимісив ногами вже не одну “траншею з кишками”. Сім’я чоловіка розпалася. Він не бачить, як росте його син. Уламки по всьому тілу, поранені нога, рука й око. Контузії. Безконтрольні спалахи пам’яті, які заносять назад в окоп. Сни, які не припиняють приходити. Пережите, про яке, боїться, будуть нові сни. Я питаю його: “За що ти взагалі тримаєшся?”. “Я сам собі ставлю це питання кожного дня”, – відповідає доброволець російсько-української війни. Травма – Ти мав якусь підготовку військову? – Ні, взагалі, жодної підготовки не мав. Єдине, чим я займався до війни – це я міг в тир зайти постріляти, я влучно стріляв. – Тобто зі зброєю обходитися вмів, а військовою справою взагалі не займався? – Так. – А скільки часу ти проходив підготовку? – Ну мені пощастило. Місяць. Загалом. І за цей місяць тричі нас возили на полігон. – Який з напрямків для тебе був найскладнішим? – Початок війни. Початок – це були Суми, Харків – це було найскладніше. – А чому? – Необізнаність. Брак досвіду. Некомпетентність командирів, повна байдужість до особового складу від керівництва. Це було страшно. Ну як “страшно”? Так, страшно! Умовно: збирають групу з непідготовлених бійців – скажімо, 30 чоловіків, і кажуть: ось там, два кілометри, позиції, там два чоловіки, їх треба звідтіля викурить, займати позицію і тримати оборону. Ця група розслаблено йде до тих позицій, думає, що там все очевидно. Вони підходять – а виявляється, що там не два чоловіки, а 32. І отримують п*зди. Отримують такої п*зди! З великими втратами, з великими пораненнями. Від групи, яка йшла штурмувати, залишається там, умовно, п’ять чоловіків. І всі вони лежать, всі кричать, забрати їх ніхто не може. Підійти до них ніхто не може. І ти відповзаєш і розумієш, що там ще лежать твої побратими, які кричать, вищать. А по тобі щільний вогонь – і ти не розумієш, як діяти, що робити. Ти питаєш: “Що, як, куди?”. А командир каже: “Та х*й його знає”. В результаті – твого командира ще й “трьохсотять” – в нього порвана срака і відірвана нога. І ти взагалі залишаєшся сам. І ти тримаєш ногу командира, дивишся на нього, як він корчиться, і ти не розумієш, що буде. І що робити? Куди, в який бік бігти? Суцільний хаос. Ми не були готові… Ну я не знаю, за всіх не буду казати, але саме там, де я опинився, ніхто не був готовий до того, що ми будемо робити. Всі були воїни, сорочки на собі рвали: “Покажіть мені – і я піду воювати”. А коли почали воювати, всі зрозуміли, що воювати ми не вміємо. Хотіли воювати, але ми не знали, як це робити. За ці декілька років я бачив багато такого, що просто не налазить на голову. Наприклад, день народження. У мене день народження. Сьома ранку. Ми вилазимо з бліндажа покурити з побратимом. Я відповзаю по окопу буквально метра 3–4, сідаю собі, а побратим – на сходинках у бліндаж. Ми закурюємо, буквально, продить хвилина, я відвертаю голову – і чую звук. Повертаю голову – а побратим на сходинках: як сидів, так і залишився сидіти. Тільки у нього нема пів голови. Був скид ВОГа – і йому просто відірвало пів голови. Подивився і кажу: “Володя, накурився?”. І все. Це один з таких прикладів. Ну таких ситуацій багато, коли, типу, треба іти по траншеї, де лежать твої побратими чи дохлі пі*ари, по яких треба йти. А вони вже, бля*ь, смердять, вже розпухші. І ти ідеш, бля*ь, по коліна, в кишках… сморід нестерпний. Реалії війни.’ – Який для тебе найбільш травматичний досвід, що ти пережив на війні? Можу я про це запитати? – Найболючіше? Це коли треба було забрати хлопців, яких взяли в полон. І коли ми туди зайшли, в те місце, де їх тримали, то половина з цих хлопців лежали по половині. Зрозуміло чи незрозуміло? – Не до кінця. – Взяли в полон сім чоловіків, треба було їх забрати. Ми свою роботу зробили, ми зайшли їх забрали, і от з цих семи – четверо були неживі. І були неживі ну дуже жорстоко. Просто поліно, як в селі, знаєш, як рублять сало-м’ясо, і поза цим поліном закривавленим – руки, ноги, голови. Хлопців, яких треба було забрати. – Я просто уточню. Це – не випадковий десь прильот, що їх розірвало, тіла… – Ні. – Росіяни … порубали чи що? – Так. – А ті решта, шо живі, біля них сиділи? – Зв’язані колючим дротом в ямі. – Тобто це фактично на їхніх очах відбувалося? – Так, вони чекали своєї черги. – Як їм вдалося живими залишитися? – Ми встигли. Ну… Ми не встигли, але ми встигли. – А що
Ми ухвалюємо закон про криміналізацію СЗЧ, а купа чоловіків спокійно гуляють по вулицях – Аліна Михайлова
“Я не воюю заради тих, хто п’є каву” – ці слова Аліни Михайлової поповнили “золотий фонд” найгостріших цитат про ментальну прірву між військовими та цивільними під час нинішньої війни. Начальниця медичної служби “Ульф” батальйону “Вовки Да Вінчі”, депутатка Київради і громадська діячка – одна з найбільш різких публічних спікерів на цю тему, а тому нерідко – об’єкт хейту в соцмережах. Фронтовий шлях Аліни Михайлової почався ще в часи АТО-ООС у складі “Госпітальєрів” – тоді ж, у 2017-му, вона познайомилася з коханим, Дмитром Коцюбайлом, позивний “Да Вінчі”. У складі Першої штурмової роти “Правого сектору”, де воював Дмитро, очолила окрему медичну службу “Ульф”. Після загибелі Да Вінчі його команда розділилася: частина бійців залишилися в складі 67-ої окремої механізованої бригади, інша – з атрибутикою, шевронами, сторінками в соцмережах разом із медичною службою Аліни Михайлової перейшла в 59-у бригаду, де було створено батальйон “Вовки Да Вінчі”. Перші – розширилися до штурмового полку, другі залишаються батальйоном, але зберігають за собою статус головної військової спадщини Да Вінчі. У відвертому інтерв’ю Тетяні Даниленко Аліна Михайлова розповідає про проблеми оборони на Покровському напрямку, криміналізацію СЗЧ (самовільне залишення частини), про спроби зайти на державну службу та кар’єрні пропозиції її загиблому коханому. “Ситуація на Покровському напрямку – стабільно критична. Фронт рухається до Дніпра” – 59-а бригада, до якої увійшов батальйон “Вовки Да Вінчі”, не перший рік воює під Покровськом. Як нинішня фронтова ситуація на цьому напрямку змінює роботу вашої служби? – Ситуація на Покровському напрямку – стабільно критична. Стабпункт моєї медичної служби розташовувався в селищі Межова на Дніпропетровщині. Ми приймали там бійців фактично з усього сектору. Спочатку росіяни там розбомбили підстанції. У нас зникла електрика – місяць ми були на генераторах, що не критично для військових. Але не стало і води, а це вже важче, тому що потрібно стерилізувати обладнання, мити поранених. Навіть це можна було б пережити, якби не FPV-дрони, які не бере жоден РЕБ. І це за 15 кілометрів від лінії зіткнення. У грудні наш стабпункт вже переїжджав із самого Покровська, тому що відстань до ворога зменшувалася кожного дня. У Межовій ми були абсолютно спокійні, бо це досить далеко від активних бойових дій, і я була впевнена, що маємо в запасі щонайменше місяць. Ворог почав залітати і сюди – росіяни б’ють FPV-дронами по кіосках, де закуповуються цивільні, по колонках, з яких вони набирають воду. Нещодавно вони вдарили по автобусу евакуації цивільних – загинув чоловік, 4–5 поранених. Росіяни виживають нас із логістичних шляхів, і можливість фізично надавати допомогу стає критично неможливою. Останньою краплею стало те, що машину для транспортування поранених засікли на трасі три FPV, а до лікарні прилетів вже рій FPV. Машина встигла сховатися в кущах, люди побігли в підвал. Усі вціліли, але якщо навіть невеликий уламок потрапить в авто з киснем для важких поранених, це буде катастрофа. Тому ми ухвалили рішення про переїзд. Прикро, що доводиться йти на це не через наближення фронту, а тому що тебе виживають. Хлопці лишаються там, а ми змушені відходити все далі. Крайній поранений провів із турнікетом на позиції 70 годин, наприклад. Це 100% ампутація. Інший випадок: боєць був 15 діб на позиціях із рваними ранами, дивом уникнувши сепсису. 12-денна евакуація – це нонсенс. Але це реалії, в яких ми воюємо. – Чому фронт настільки швидко рухається в бік Дніпра, на вашу думку? – Мені здається, у якийсь момент все пішло не так і зараз валиться, знаєте, як доміно. Складається враження, що в нас немає стратегічного плану і взагалі бачення, як маємо повертати й утримувати території. Наприклад, я їздила в Краматорськ по трасі, де вже стоять стовпи із сітками від FPV. Я звернулася до міської влади в Межовій з питанням: дайте і нам ці сітки для коридору, яким ми будемо евакуйовувати поранених. Нехай він буде хоч якийсь, це дасть бодай якийсь захист. Коридору немає до сьогодні. Тобто в Межову вже не заїдеш взагалі без РЕБ, не на броні. Ти 100% будеш ціллю № 1. Опор для сіток досі немає. Хоча їх варто робити ще до того, як у ваше місто починають спокійно залітати FPV. Ми за рік поміняли 8 населених пунктів, з яких 6 вже окуповані. Мова лише про стабпункт, а не про зміну позицій. І питання навіть не у зміні позицій. Ми відкочуємося назад на непідготовлені позиції. Піхота, яка має їх утримувати, перед тим повинна сама собі копати ті позиції, поки по бійцях гатять з усіх знарядь. Люди стають пораненими, навіть не вступивши в бій. І ось питання: чому відкочуючись від Красногорівки, ми відкочувалися в нікуди, чому нічого не було облаштовано? Наш підрозділ відкочувався в Новоселідове, Селідове, Українськ, потім уже було Курахове. Ми йшли в нікуди. Як за таких умов виграти цю війну чи хоча б втриматися там, де ми є? – Часто можна почути, що, захопивши Донбас, росіяни заспокояться. Хоча за Донеччиною відкочуватися ніде. – Так, там ніде закріпитися. Але росіян же цікавить не тільки Донецька область. Це ж не питання їхніх територіальних амбіцій. Вони намагаються захопити максимально багато. Ми це бачимо, тому що ми стоїмо вже в Дніпропетровській області. У деякі населені пункти уже просто неможливо заїхати, триває евакуація цивільного населення силами волонтерів. Далі вже може бути Павлоград і навіть Дніпро… – Відчуваєте великий дисонанс між Києвом і фронтом? – Частина моєї медичної служби проводить тренінги для цивільних. Ми вчимо зупиняти масивні кровотечі, користуватися турнікетами, проводити серцево-легеневу реанімацію. До цього дуже невеликий, як з’ясувалося, інтерес. Коли ми питаємо, чи є в людей індивідуальна аптечка, турнікет, вони кажуть, що ні. Люди настільки легковажні… Що може змусити їх замислитися? Ядерка? Люди розраховують на “швидку”, ДСНС за умов, коли щодня може прилетіти. Війна не навчила бути завжди готовим і розраховувати лише на себе. Не на владу, яка щось зробить, не на служби, які приїдуть. Цей дивний синдром мене лякає. Востаннє так довго в Києві я була в лютому, коли було холодно і не було помітно, що людей настільки багато. У мене є внутрішні питання, чому стільки чоловіків на вулицях. Ми ухвалюємо закон про криміналізацію СЗЧ у той час, як купа людей чоловічої статі спокійно гуляють вулицями. У нас там загинається фронт, а тут все добре, все спокійно. Люди вірять, що хлопчики і дівчатка самі якось впораються, поки вони тримають фронт донатами. “Ми хочемо жити, у нас сім’ї”…