Після побаченого я не розмовляв кілька місяців. Жорстка правда про війну
“День в день, ніч в ніч – один і той самий сон нав’язливий. Тактильний, із запахами… І я все відчував. Тобто я кожну ніч прокидався – в один той самий час, від одного й того самого сновидіння: коли на тобі розриває людину… Гар, кров, піт. Запах війни. Запах кишок. Коротше, запах людини ізсередини”. Це – розповідь українського добровольця, який живе з посттравматичним стресовим розладом. Йому снилося те, що він бачив насправді. Ці сни з’являються й досі. І вони “пахнуть”. Це мене вразило найбільше. Інформація про запахи міститься в пов’язаній зі спогадами й емоціями ділянці головного мозку людини. Тому це чуття чи не найбільш гостро й реально транслює пережите. Флешбеки. Спалахи пам’яті, під час яких людина переноситься з реальності в травматичну подію, вона не бачить і не чує нічого навколо, вона – знову на війні. Наша країна вже знайома з цим словом, на жаль. А що ми знаємо про те, як жити з тим, що волієш забути? Це інтерв’ю – суцільний спалах пам’яті. Із дуже поганими запахами й моторошними картинками. Ця відвертість потребує сховку з приватності – тому я не розкриваю імені й обличчя бійця. Йому 44 роки. У війську – з перших днів повномасштабного вторгнення. Кулеметник. Штурмовик. Командир відділення. Воював на Сумському, Харківському, Херсонському, Донецькому і Луганському напрямках. За час повномасштабної війни отримав вісім поранень. І “наповнився розірваними руками-ногами, розірваними людьми – уже нема куди далі сунути”. До лав війська він вступив 25 лютого 2022 року. Рівень його тодішньої підготовки – “міг зайти в тир постріляти”. Тепер же це – високопідготовлений боєць, що вимісив ногами вже не одну “траншею з кишками”. Сім’я чоловіка розпалася. Він не бачить, як росте його син. Уламки по всьому тілу, поранені нога, рука й око. Контузії. Безконтрольні спалахи пам’яті, які заносять назад в окоп. Сни, які не припиняють приходити. Пережите, про яке, боїться, будуть нові сни. Я питаю його: “За що ти взагалі тримаєшся?”. “Я сам собі ставлю це питання кожного дня”, – відповідає доброволець російсько-української війни. Травма – Ти мав якусь підготовку військову? – Ні, взагалі, жодної підготовки не мав. Єдине, чим я займався до війни – це я міг в тир зайти постріляти, я влучно стріляв. – Тобто зі зброєю обходитися вмів, а військовою справою взагалі не займався? – Так. – А скільки часу ти проходив підготовку? – Ну мені пощастило. Місяць. Загалом. І за цей місяць тричі нас возили на полігон. – Який з напрямків для тебе був найскладнішим? – Початок війни. Початок – це були Суми, Харків – це було найскладніше. – А чому? – Необізнаність. Брак досвіду. Некомпетентність командирів, повна байдужість до особового складу від керівництва. Це було страшно. Ну як “страшно”? Так, страшно! Умовно: збирають групу з непідготовлених бійців – скажімо, 30 чоловіків, і кажуть: ось там, два кілометри, позиції, там два чоловіки, їх треба звідтіля викурить, займати позицію і тримати оборону. Ця група розслаблено йде до тих позицій, думає, що там все очевидно. Вони підходять – а виявляється, що там не два чоловіки, а 32. І отримують п*зди. Отримують такої п*зди! З великими втратами, з великими пораненнями. Від групи, яка йшла штурмувати, залишається там, умовно, п’ять чоловіків. І всі вони лежать, всі кричать, забрати їх ніхто не може. Підійти до них ніхто не може. І ти відповзаєш і розумієш, що там ще лежать твої побратими, які кричать, вищать. А по тобі щільний вогонь – і ти не розумієш, як діяти, що робити. Ти питаєш: “Що, як, куди?”. А командир каже: “Та х*й його знає”. В результаті – твого командира ще й “трьохсотять” – в нього порвана срака і відірвана нога. І ти взагалі залишаєшся сам. І ти тримаєш ногу командира, дивишся на нього, як він корчиться, і ти не розумієш, що буде. І що робити? Куди, в який бік бігти? Суцільний хаос. Ми не були готові… Ну я не знаю, за всіх не буду казати, але саме там, де я опинився, ніхто не був готовий до того, що ми будемо робити. Всі були воїни, сорочки на собі рвали: “Покажіть мені – і я піду воювати”. А коли почали воювати, всі зрозуміли, що воювати ми не вміємо. Хотіли воювати, але ми не знали, як це робити. За ці декілька років я бачив багато такого, що просто не налазить на голову. Наприклад, день народження. У мене день народження. Сьома ранку. Ми вилазимо з бліндажа покурити з побратимом. Я відповзаю по окопу буквально метра 3–4, сідаю собі, а побратим – на сходинках у бліндаж. Ми закурюємо, буквально, продить хвилина, я відвертаю голову – і чую звук. Повертаю голову – а побратим на сходинках: як сидів, так і залишився сидіти. Тільки у нього нема пів голови. Був скид ВОГа – і йому просто відірвало пів голови. Подивився і кажу: “Володя, накурився?”. І все. Це один з таких прикладів. Ну таких ситуацій багато, коли, типу, треба іти по траншеї, де лежать твої побратими чи дохлі пі*ари, по яких треба йти. А вони вже, бля*ь, смердять, вже розпухші. І ти ідеш, бля*ь, по коліна, в кишках… сморід нестерпний. Реалії війни.’ – Який для тебе найбільш травматичний досвід, що ти пережив на війні? Можу я про це запитати? – Найболючіше? Це коли треба було забрати хлопців, яких взяли в полон. І коли ми туди зайшли, в те місце, де їх тримали, то половина з цих хлопців лежали по половині. Зрозуміло чи незрозуміло? – Не до кінця. – Взяли в полон сім чоловіків, треба було їх забрати. Ми свою роботу зробили, ми зайшли їх забрали, і от з цих семи – четверо були неживі. І були неживі ну дуже жорстоко. Просто поліно, як в селі, знаєш, як рублять сало-м’ясо, і поза цим поліном закривавленим – руки, ноги, голови. Хлопців, яких треба було забрати. – Я просто уточню. Це – не випадковий десь прильот, що їх розірвало, тіла… – Ні. – Росіяни … порубали чи що? – Так. – А ті решта, шо живі, біля них сиділи? – Зв’язані колючим дротом в ямі. – Тобто це фактично на їхніх очах відбувалося? – Так, вони чекали своєї черги. – Як їм вдалося живими залишитися? – Ми встигли. Ну… Ми не встигли, але ми встигли. – А що