Після побаченого я не розмовляв кілька місяців. Жорстка правда про війну
“День в день, ніч в ніч – один і той самий сон нав’язливий. Тактильний, із запахами… І я все відчував. Тобто я кожну ніч прокидався – в один той самий час, від одного й того самого сновидіння: коли на тобі розриває людину… Гар, кров, піт. Запах війни. Запах кишок. Коротше, запах людини ізсередини”. Це – розповідь українського добровольця, який живе з посттравматичним стресовим розладом. Йому снилося те, що він бачив насправді. Ці сни з’являються й досі. І вони “пахнуть”. Це мене вразило найбільше. Інформація про запахи міститься в пов’язаній зі спогадами й емоціями ділянці головного мозку людини. Тому це чуття чи не найбільш гостро й реально транслює пережите. Флешбеки. Спалахи пам’яті, під час яких людина переноситься з реальності в травматичну подію, вона не бачить і не чує нічого навколо, вона – знову на війні. Наша країна вже знайома з цим словом, на жаль. А що ми знаємо про те, як жити з тим, що волієш забути? Це інтерв’ю – суцільний спалах пам’яті. Із дуже поганими запахами й моторошними картинками. Ця відвертість потребує сховку з приватності – тому я не розкриваю імені й обличчя бійця. Йому 44 роки. У війську – з перших днів повномасштабного вторгнення. Кулеметник. Штурмовик. Командир відділення. Воював на Сумському, Харківському, Херсонському, Донецькому і Луганському напрямках. За час повномасштабної війни отримав вісім поранень. І “наповнився розірваними руками-ногами, розірваними людьми – уже нема куди далі сунути”. До лав війська він вступив 25 лютого 2022 року. Рівень його тодішньої підготовки – “міг зайти в тир постріляти”. Тепер же це – високопідготовлений боєць, що вимісив ногами вже не одну “траншею з кишками”. Сім’я чоловіка розпалася. Він не бачить, як росте його син. Уламки по всьому тілу, поранені нога, рука й око. Контузії. Безконтрольні спалахи пам’яті, які заносять назад в окоп. Сни, які не припиняють приходити. Пережите, про яке, боїться, будуть нові сни. Я питаю його: “За що ти взагалі тримаєшся?”. “Я сам собі ставлю це питання кожного дня”, – відповідає доброволець російсько-української війни. Травма – Ти мав якусь підготовку військову? – Ні, взагалі, жодної підготовки не мав. Єдине, чим я займався до війни – це я міг в тир зайти постріляти, я влучно стріляв. – Тобто зі зброєю обходитися вмів, а військовою справою взагалі не займався? – Так. – А скільки часу ти проходив підготовку? – Ну мені пощастило. Місяць. Загалом. І за цей місяць тричі нас возили на полігон. – Який з напрямків для тебе був найскладнішим? – Початок війни. Початок – це були Суми, Харків – це було найскладніше. – А чому? – Необізнаність. Брак досвіду. Некомпетентність командирів, повна байдужість до особового складу від керівництва. Це було страшно. Ну як “страшно”? Так, страшно! Умовно: збирають групу з непідготовлених бійців – скажімо, 30 чоловіків, і кажуть: ось там, два кілометри, позиції, там два чоловіки, їх треба звідтіля викурить, займати позицію і тримати оборону. Ця група розслаблено йде до тих позицій, думає, що там все очевидно. Вони підходять – а виявляється, що там не два чоловіки, а 32. І отримують п*зди. Отримують такої п*зди! З великими втратами, з великими пораненнями. Від групи, яка йшла штурмувати, залишається там, умовно, п’ять чоловіків. І всі вони лежать, всі кричать, забрати їх ніхто не може. Підійти до них ніхто не може. І ти відповзаєш і розумієш, що там ще лежать твої побратими, які кричать, вищать. А по тобі щільний вогонь – і ти не розумієш, як діяти, що робити. Ти питаєш: “Що, як, куди?”. А командир каже: “Та х*й його знає”. В результаті – твого командира ще й “трьохсотять” – в нього порвана срака і відірвана нога. І ти взагалі залишаєшся сам. І ти тримаєш ногу командира, дивишся на нього, як він корчиться, і ти не розумієш, що буде. І що робити? Куди, в який бік бігти? Суцільний хаос. Ми не були готові… Ну я не знаю, за всіх не буду казати, але саме там, де я опинився, ніхто не був готовий до того, що ми будемо робити. Всі були воїни, сорочки на собі рвали: “Покажіть мені – і я піду воювати”. А коли почали воювати, всі зрозуміли, що воювати ми не вміємо. Хотіли воювати, але ми не знали, як це робити. За ці декілька років я бачив багато такого, що просто не налазить на голову. Наприклад, день народження. У мене день народження. Сьома ранку. Ми вилазимо з бліндажа покурити з побратимом. Я відповзаю по окопу буквально метра 3–4, сідаю собі, а побратим – на сходинках у бліндаж. Ми закурюємо, буквально, продить хвилина, я відвертаю голову – і чую звук. Повертаю голову – а побратим на сходинках: як сидів, так і залишився сидіти. Тільки у нього нема пів голови. Був скид ВОГа – і йому просто відірвало пів голови. Подивився і кажу: “Володя, накурився?”. І все. Це один з таких прикладів. Ну таких ситуацій багато, коли, типу, треба іти по траншеї, де лежать твої побратими чи дохлі пі*ари, по яких треба йти. А вони вже, бля*ь, смердять, вже розпухші. І ти ідеш, бля*ь, по коліна, в кишках… сморід нестерпний. Реалії війни.’ – Який для тебе найбільш травматичний досвід, що ти пережив на війні? Можу я про це запитати? – Найболючіше? Це коли треба було забрати хлопців, яких взяли в полон. І коли ми туди зайшли, в те місце, де їх тримали, то половина з цих хлопців лежали по половині. Зрозуміло чи незрозуміло? – Не до кінця. – Взяли в полон сім чоловіків, треба було їх забрати. Ми свою роботу зробили, ми зайшли їх забрали, і от з цих семи – четверо були неживі. І були неживі ну дуже жорстоко. Просто поліно, як в селі, знаєш, як рублять сало-м’ясо, і поза цим поліном закривавленим – руки, ноги, голови. Хлопців, яких треба було забрати. – Я просто уточню. Це – не випадковий десь прильот, що їх розірвало, тіла… – Ні. – Росіяни … порубали чи що? – Так. – А ті решта, шо живі, біля них сиділи? – Зв’язані колючим дротом в ямі. – Тобто це фактично на їхніх очах відбувалося? – Так, вони чекали своєї черги. – Як їм вдалося живими залишитися? – Ми встигли. Ну… Ми не встигли, але ми встигли. – А що
Радітіо Дармапутра: В Індонезії не кажуть, що Росія вторглася в Україну
Індонезія розташована майже за 10 тисяч кілометрів від України – це переліт через континенти, культури та цілі історичні епохи. З-поміж 240 мільйонів жителів Індонезії лише 8 тисяч є українцями. Якщо хтось наважиться заговорити про Україну, повинен згадати і про Палестину. І хоча Індонезія офіційно цінує свободу слова, на практиці вона… вибіркова. Критикувати владу? Ризикуєш втратити роботу. Говорити про Росію? Безпечно “нейтрально”. Говорити про Україну? Раптово стає “політичним” питанням. У такому середовищі, де війну називають “конфліктом в Україні”, а Росію ввічливо оминають, зрозуміти місцеве бачення українсько-російських відносин непросто. Це простір, де колоніальна історія, антизахідні настрої, культ сили та російські наративи зливаються в унікальну картинку, яку часто неправильно розуміють. Щоб розібратися в темі, ми поспілкувалися з Радітіо Дармапутрою – викладачем кафедри міжнародних відносин університету Ерланґґа в Сурабаї, керівником Центру європейських та євразійських досліджень і одним із небагатьох індонезійських науковців, які спеціалізуються на темі України, зовнішньої політики Росії та російських дезінформаційних кампаній в Індонезії. Упродовж останніх трьох років Радітіо досліджує, як наративи про війну поширюються, змінюються та закріплюються в суспільній свідомості індонезійців. – Як би ви охарактеризували офіційну позицію Індонезії щодо повномасштабного вторгнення Росії в Україну та як вона змінилася з 2022 року? – На мою думку, майже ніяк не змінилася. Від самого початку офіційна позиція була такою: тримати дистанцію, залишатися “нейтральними”, не образити Росію, але при цьому визнавати, що вторгнення – це порушення територіальної цілісності України. Хоча ніхто прямо не каже, що це зробила Росія. Це дуже нагадує риторику деяких західних країн, які, говорячи про Палестину та Газу, ніколи прямо не називають Ізраїль. У випадку Індонезії вони ніколи не скажуть, що це Росія напала на Україну. Тут навіть уникають самого слова “вторгнення”, що, як на мене, дуже показово. – Яке слово вживають натомість? – Зазвичай кажуть просто “війна в Україні”. Без згадки про Росію. – Але ж хтось цю війну почав? – Це виглядає абсурдно, я згоден. Але з самого початку було зрозуміло: вони не хочуть дратувати Росію. В свої останні роки правління Джоко Відодо (президент Індонезії з 2014 по 2024 рік – УП) особисто відвідав і Україну, і Росію, намагаючись “грати роль посередника” між Зеленським і Путіним. Але головним мотивом була продовольча криза, яка зачіпала інтереси Індонезії. Після того – лише один візит, і жодних суттєвих обговорень з боку уряду. А ще тодішній міністр оборони, а нині президент Прабово, два роки тому у Сінгапурі запропонував так званий “мирний план“. І знову ж, найбільш суперечливою там була ідея “референдуму”. Це занадто навіть для самої Індонезії, яка має проблеми з провінціями, що прагнуть незалежності. Водночас, як на мене, президент Прабово особисто має бажання активно брати в цьому участь. Він не раз згадував Україну і Росію на зустрічах BRICS. Наприклад, перебуваючи в Єгипті, він знову піднімав цю тему. Але все зводиться до стандартних фраз: “мир важливий”, “потрібні переговори”. І, на мою думку, уряд хоче щоб Україна сіла за стіл перемовин. З українського погляду, це, звісно, неприйнятно. Але з індонезійського, особливо з позиції уряду, це вже частина традиції. Навіть у відносинах із сусідами, наприклад, із Малайзією. Я писав про це статтю разом із колегою. Адже ми з Малайзією – “брати”. А брати іноді сваряться, тож треба сідати і говорити. Вони так само сприймають відносини між Україною та Росією – мовляв, це як Малайзія й Індонезія, бо саме такий наратив активно просуває тут Росія. І це, на мою думку, показує, що багато представників індонезійського уряду насправді не розуміють коренів цієї війни. Кілька місяців тому я запитав про це декількох високопосадовців із міністерств, і вони досі повторюють: “Вони (Україна і Росія – УП) повинні сісти й поговорити”. Наприклад, на саміті миру в Швейцарії Індонезія була присутня, але відмовилася підписувати документи, пояснивши це тим, що Росію не запросили. Вони хочуть, щоб Росія була присутня і вела переговори з Україною. Повторюсь ще раз, це дуже проблемне бачення. Але його легко пояснити: сюди надходить багато інформації та меседжів із Росії, що “це наші внутрішні слов’янські братерські справи”. І тут це так розуміють, бо ситуація здається подібною до відносин між Індонезією та Малайзією. – Тобто на рішення влади впливає радше геополітичний фактор усередині самої Індонезії? – І це теж. Бо і вторгнення, і сама війна в індонезійських ЗМІ, у місцевих іноземних медіа та, звісно, в російських джерелах подаються як “протистояння Росії та Заходу”, “Росії та НАТО”. А для індонезійців дуже важливо, щоб іноземці не втручалися у справи Індонезії. Ми не любимо, коли хтось, особливо із Заходу, приїжджає і починає вказувати: “Ви маєте робити так” (це, ймовірно, пов’язано з колоніальним минулим, коли країну окупували Нідерланди – УП). Тому, коли їм подають ситуацію як “Захід і НАТО проти Росії”, Україна в цій картині виглядає лише пішаком посередині. І тоді звучить знайома фраза: “Це просто Захід хоче, щоб ви воювали. Вам треба говорити з Росією”. Думаю, це ще й наслідок тривалої історії відносин між Індонезією та Росією в СРСР. У сприйнятті індонезійців це завжди “радянська Росія”. Не інші країни, навіть не Україна. Це завжди Росія, з усіма її зв’язками та статусом “великої сили”, з образом “друга Індонезії з радянських часів”. Це формує точку зору, що ми все ще хочемо дружити з Росією”. Якщо почитати тексти колишніх дипломатів і високопосадовців, особливо на початку повномасштабного вторгнення 2022 року, вони часто співчували Україні – мовляв, вона опинилася у вкрай складному становищі між двома світовими силами. З їхнього погляду, це схоже на становище Індонезії між Китаєм і США, коли країна намагається триматися посередині. Я сперечався з ними, пояснюючи, що це зовсім інше: Китай не наш сусід, він не проявляє агресії – принаймні щодо материкової Індонезії. Тож порівняння некоректне. Але саме так вони мислять. – Коли саме, на ваш погляд, почав формуватися наратив “Росія проти Заходу” чи “Росія проти США”, а Україна – лише пішак? – Я думаю, це було ще до 2022 року. Такі заяви лунали вже в 2014-му, коли відбулася анексія Криму. Тоді уряд чітко заявив, що не приймає цю анексію, що це незаконно тощо. Реакція була навіть жорсткішою, ніж тепер. Але водночас вони додавали: “Так, але треба сісти за стіл переговорів. У цій ситуації відчутний вплив Заходу на Україну, особливо після Майдану”. Я пригадую схожу заяву від МЗС: навіть засуджуючи анексію Криму та прямо називаючи Росію, вони все одно говорили: “Революція на Майдані
Ми ухвалюємо закон про криміналізацію СЗЧ, а купа чоловіків спокійно гуляють по вулицях – Аліна Михайлова
“Я не воюю заради тих, хто п’є каву” – ці слова Аліни Михайлової поповнили “золотий фонд” найгостріших цитат про ментальну прірву між військовими та цивільними під час нинішньої війни. Начальниця медичної служби “Ульф” батальйону “Вовки Да Вінчі”, депутатка Київради і громадська діячка – одна з найбільш різких публічних спікерів на цю тему, а тому нерідко – об’єкт хейту в соцмережах. Фронтовий шлях Аліни Михайлової почався ще в часи АТО-ООС у складі “Госпітальєрів” – тоді ж, у 2017-му, вона познайомилася з коханим, Дмитром Коцюбайлом, позивний “Да Вінчі”. У складі Першої штурмової роти “Правого сектору”, де воював Дмитро, очолила окрему медичну службу “Ульф”. Після загибелі Да Вінчі його команда розділилася: частина бійців залишилися в складі 67-ої окремої механізованої бригади, інша – з атрибутикою, шевронами, сторінками в соцмережах разом із медичною службою Аліни Михайлової перейшла в 59-у бригаду, де було створено батальйон “Вовки Да Вінчі”. Перші – розширилися до штурмового полку, другі залишаються батальйоном, але зберігають за собою статус головної військової спадщини Да Вінчі. У відвертому інтерв’ю Тетяні Даниленко Аліна Михайлова розповідає про проблеми оборони на Покровському напрямку, криміналізацію СЗЧ (самовільне залишення частини), про спроби зайти на державну службу та кар’єрні пропозиції її загиблому коханому. “Ситуація на Покровському напрямку – стабільно критична. Фронт рухається до Дніпра” – 59-а бригада, до якої увійшов батальйон “Вовки Да Вінчі”, не перший рік воює під Покровськом. Як нинішня фронтова ситуація на цьому напрямку змінює роботу вашої служби? – Ситуація на Покровському напрямку – стабільно критична. Стабпункт моєї медичної служби розташовувався в селищі Межова на Дніпропетровщині. Ми приймали там бійців фактично з усього сектору. Спочатку росіяни там розбомбили підстанції. У нас зникла електрика – місяць ми були на генераторах, що не критично для військових. Але не стало і води, а це вже важче, тому що потрібно стерилізувати обладнання, мити поранених. Навіть це можна було б пережити, якби не FPV-дрони, які не бере жоден РЕБ. І це за 15 кілометрів від лінії зіткнення. У грудні наш стабпункт вже переїжджав із самого Покровська, тому що відстань до ворога зменшувалася кожного дня. У Межовій ми були абсолютно спокійні, бо це досить далеко від активних бойових дій, і я була впевнена, що маємо в запасі щонайменше місяць. Ворог почав залітати і сюди – росіяни б’ють FPV-дронами по кіосках, де закуповуються цивільні, по колонках, з яких вони набирають воду. Нещодавно вони вдарили по автобусу евакуації цивільних – загинув чоловік, 4–5 поранених. Росіяни виживають нас із логістичних шляхів, і можливість фізично надавати допомогу стає критично неможливою. Останньою краплею стало те, що машину для транспортування поранених засікли на трасі три FPV, а до лікарні прилетів вже рій FPV. Машина встигла сховатися в кущах, люди побігли в підвал. Усі вціліли, але якщо навіть невеликий уламок потрапить в авто з киснем для важких поранених, це буде катастрофа. Тому ми ухвалили рішення про переїзд. Прикро, що доводиться йти на це не через наближення фронту, а тому що тебе виживають. Хлопці лишаються там, а ми змушені відходити все далі. Крайній поранений провів із турнікетом на позиції 70 годин, наприклад. Це 100% ампутація. Інший випадок: боєць був 15 діб на позиціях із рваними ранами, дивом уникнувши сепсису. 12-денна евакуація – це нонсенс. Але це реалії, в яких ми воюємо. – Чому фронт настільки швидко рухається в бік Дніпра, на вашу думку? – Мені здається, у якийсь момент все пішло не так і зараз валиться, знаєте, як доміно. Складається враження, що в нас немає стратегічного плану і взагалі бачення, як маємо повертати й утримувати території. Наприклад, я їздила в Краматорськ по трасі, де вже стоять стовпи із сітками від FPV. Я звернулася до міської влади в Межовій з питанням: дайте і нам ці сітки для коридору, яким ми будемо евакуйовувати поранених. Нехай він буде хоч якийсь, це дасть бодай якийсь захист. Коридору немає до сьогодні. Тобто в Межову вже не заїдеш взагалі без РЕБ, не на броні. Ти 100% будеш ціллю № 1. Опор для сіток досі немає. Хоча їх варто робити ще до того, як у ваше місто починають спокійно залітати FPV. Ми за рік поміняли 8 населених пунктів, з яких 6 вже окуповані. Мова лише про стабпункт, а не про зміну позицій. І питання навіть не у зміні позицій. Ми відкочуємося назад на непідготовлені позиції. Піхота, яка має їх утримувати, перед тим повинна сама собі копати ті позиції, поки по бійцях гатять з усіх знарядь. Люди стають пораненими, навіть не вступивши в бій. І ось питання: чому відкочуючись від Красногорівки, ми відкочувалися в нікуди, чому нічого не було облаштовано? Наш підрозділ відкочувався в Новоселідове, Селідове, Українськ, потім уже було Курахове. Ми йшли в нікуди. Як за таких умов виграти цю війну чи хоча б втриматися там, де ми є? – Часто можна почути, що, захопивши Донбас, росіяни заспокояться. Хоча за Донеччиною відкочуватися ніде. – Так, там ніде закріпитися. Але росіян же цікавить не тільки Донецька область. Це ж не питання їхніх територіальних амбіцій. Вони намагаються захопити максимально багато. Ми це бачимо, тому що ми стоїмо вже в Дніпропетровській області. У деякі населені пункти уже просто неможливо заїхати, триває евакуація цивільного населення силами волонтерів. Далі вже може бути Павлоград і навіть Дніпро… – Відчуваєте великий дисонанс між Києвом і фронтом? – Частина моєї медичної служби проводить тренінги для цивільних. Ми вчимо зупиняти масивні кровотечі, користуватися турнікетами, проводити серцево-легеневу реанімацію. До цього дуже невеликий, як з’ясувалося, інтерес. Коли ми питаємо, чи є в людей індивідуальна аптечка, турнікет, вони кажуть, що ні. Люди настільки легковажні… Що може змусити їх замислитися? Ядерка? Люди розраховують на “швидку”, ДСНС за умов, коли щодня може прилетіти. Війна не навчила бути завжди готовим і розраховувати лише на себе. Не на владу, яка щось зробить, не на служби, які приїдуть. Цей дивний синдром мене лякає. Востаннє так довго в Києві я була в лютому, коли було холодно і не було помітно, що людей настільки багато. У мене є внутрішні питання, чому стільки чоловіків на вулицях. Ми ухвалюємо закон про криміналізацію СЗЧ у той час, як купа людей чоловічої статі спокійно гуляють вулицями. У нас там загинається фронт, а тут все добре, все спокійно. Люди вірять, що хлопчики і дівчатка самі якось впораються, поки вони тримають фронт донатами. “Ми хочемо жити, у нас сім’ї”…